Те, що ми вимушені платит за воду і хліб мене непокоїть менше ніж те, що ми платимо за музику і кіно. Тобто вже не платимо, платили колись. Але за визначенням маємо робити це і зараз - за кожний домашній кіносеанс, або аудіосеанс в метро із айподом в кишені. За букву-слово-фото-звук.

Та хоч і невеликі за масштабами еволюційні процеси все ж корегують цей дикунський світ, і прийде час, коли наші діти стануть свідками повної ліквідації схеми, де творчість – товар.


"Основна мета сьогоднішньої системи авторського права – дати деяким компаніям несправедливу владу над суспільством, яке вони використовують для збагачення. Сьогодні копірайт дає побічний ефект сприяння літературі і мистецтву, тобто цілям заради яких він був встановлений, але робить він це з високими витратами, які ми покриваємо своєю свободою як і своїми грошима. Мета досі бажана, але ми маємо домогтися її при іншій системі."

Той хто читає не обов’язково інтелектуал, а той хто не їсть м’яса не завжди вегетаріанець.

Але перші враження виникають із форматів, які існують в наших головах. І з народження ми звикаємо мислити одиницею форми. Соціум створює її із сотнями назв і розмиває межу між я і ми. Так легше, коли домінує стадність, як механізм комфортного розвитку. Коли хронічний колективізм займає місце перспективної індивідуальної філософії. І роздає назви із відповідними критеріями групам людей, аби потім можна було легше ідентифікувати їх за місцем розташування або за приналежністю до соціальної групи. Так все навколо має своє місце на полиці, наче у базі даних. Коли ви належите щонайменше до одного умовного об’єднання. І майже не існуєте поза ним.

Система глибоко із високою швидкістю вживлює формати у свідомість. І робить це успішно, тому сучасна людина надто себе ототожнює із жанрами, стилями і намагається їм відповідати. Або шукає відповідність в інших людях. І все це лише невеликий відсоток масштабного процесу тотального примітивізму і впорядкування.

Полиште узагальнення. Щоб потім оголивши власну внутрішню форму покластися на неповторне я, щоб бризкатися соком особистої достиглості. Без банальних патріот-гей-нацист-вегетаріанец-геймер-інтелектуал.

тобі один рік і шість місяців. і ти вже можеш вимовити з десяток слів. щодня твої очі стають більш дорослими. погляд довше затримується на тому, що тебе цікавить. ти не стільки думаєш, скільки знайомишся і вивчаєш. темпи твого розвитку дуже високі, іноді здається світ завмирає, коли ти торкаєшся його. ти ніби пролітаєш над дорослістю. це легко відчути спілкуючись з тобою навіть декілька хвилин.

поступово швидкість, з якою ти розвиваєшся зменшуватиметься. і колись тобі може здатися, що все відомо і вивчено. але завжди, в будь-яку мить життя у тебе все буде попереду. тому що світ такий великий.

сьогодні був дуже важкий ефірний день
насичений, емоційний, на межі контрастів

Вода. Її так багато, а я такий маленький.
Вона велика, а мене так мало.
І ми ніби два полюси. Хоча, де там полюси? Просто дві різні одиниці кожен свого. Чогось за значенням, або визначенням. Як там у географії, або анатомії.
За структурою. Як от глибини, або рельєф. Температури, і темперамент за прошарками.
Буває людина глибоко в собі мертва, як Чорне море. Із великою часткою сірководню нижче 150 метрів. Де ніщо не живе.
Буває так, що і поверхньо людина порожня. Такий собі манекен. І археобактерії, як от у Мертвому Морі.
А буває Середземне море. Блакитна лагуна із багатою флорою та фауною. І тисячі кубометрів бруду назовні.
Або напваки, або ще щось. Але води більше.

У нас після індустріальної ери були багаточисленні судові процеси і бойкоти. Всіх, хто виробляв продукти шкідливі для здоров’я людей, тварин і рослин було звинувачено у геноциді і злочині проти планети. Виробники продуктів харчування, хімії, зброї, тютюну, алкоголю, ядерники, фармакологи, виробники автомобілів, більшість лікарів, політики. Була громадянська війна, а потім були бойкоти. Все, що було шкідливим для життя ми викидали і більше не купували. Це була тотальна зброя. Немає споживання – немає влади. Армія, поліція нічого не могли зробити з бойкотом. Епоха хаоса. А потім відродження.

Мої останні ефіри можуть бути якими завгодно зовні, але всередині вони - ейфорія. Щось наче заповнило і висушило декілька разів, і тепер відчуваю інтелектуальне виснаження та емоційну спорожнілість. А іноді в польоті здається, що я – носій всього кайфу на планеті. Хоч це і поверхньо, все ж творча катапульта має хорошу силу. Для будь-якої творчої одиниці, як от для мене.

"...Я боролася проти всього, але тепер мене стало турбувати те, що я ніколи не боролася за щось. Так, я все заперечувала, все критикувала, намагалася судити, засуджувати, і до чого мене це привело? Бути незадоволеною тим, що створили інші, і створити щось самій – це дві різні речі. Бунт – це не перевлаштування. Осміювання – це не переробка. Ми розірвали світ на шматки, але ми не знаємо, що з ними робити. Моє покоління... ми тільки сміялися над всім, як могли, розважалися... та ми не зуміли зробити світ краще. Ми тільки судили те, що створили інші. У нас не було часу створювати щось самим. Бунт для мене – це спосіб сховатися. Критика і засудження створювали ілюзію співучасті. Насправді ми нічого не досягли. Я нічого не дала світу. Нічого цінного..."

не буває поганої або хорошої системи цінностей, є тільки нездатність людини бути вище системи і змінювати її

минулої ночі я добряче виспався, а сьогодні в поїзді сімферополь-київ під sit down. stand up. із hail to the theif втрачаю відчуття реальності.

Говорячи про хороше кіно для радіо та телеведучих, слід звертати увагу не на попсові «Частини Тіла» з Говардом Стерном і тим паче не на російський «День Радіо». А на культові класичні твори, такі як «Телемережа» Сідні Люмета. Ця геніальна сатира сьогодні має не меншу ніж у 1976 році актуальність та цінність. Доречі декілька фрагментів фільму було використано у першій частині "Zeitgeist".

Мюслі. Чарлі Чаплін. Танці.

"...Спробуйте поставити звичайній людині серйозну музику і примусьте чути її (а не слухати), тобто щоб вона звучала не просто як фон. Ви побачите, як людині буде не зручно. Саме тому вона має потребу в такій кількості ніби «стертої» музики, яка створювала б враження, що музика є, але в той же час убивала б її сутність. Великою кількістю такої музики, що звучить навколо, сучасна людина загороджується від таємничості музики справжньої. Тобто музика звучить, щоб її не чути..."

«Коли вони прийшли за комуністами, я мовчав, бо не був комуністом. Коли вони пришли за євреями, я мовчав, бо не був євреєм. Коли вони стали знищувати профспілки, я мовчав, бо не був членом профспілки. Коли вони взялися за католиків, я мовчав, бо був протестантом. Коли вони прийшли по мене, уже нікому було мене захистити…»

Україна – воістину колиска колоніального громадянина, Ельдорадо і Диснейленд для холопів нижчого порядку. Українець у масі по самій своїй природі позбавлений гордості, гідності й прагнення до ракет, він не має потреби в наглядачах, оскільки сталий і завершений служитель. Він підкорюється ще до того, як являються батоги й ланцюги. Більше того, він сам поспішає принести їх хазяїну і, о диво, уміє обертати хвостиком наче електричним млином...

Космічність в мистецтві – постріл «в яблучко» в уповільненому кадрі, розмилена іскра, яка цінністно має більше ніж все денне світло буття разом взяте. Але що є передумовою творчої особистої космічності? Сумісність інгредієнтів!

Інгредієнти, з яких ми складаємось можуть бути самостійно смачними, та це не гарантуватиме хороший смак коктейлю. Так в більшості випадків і буває, страва зливається із безликою кулінарною книгою, знаходить так своє місце навіки. А ми шукаємо пояснення в самих компонентах, не бажаємо прийняти несумісність. Бо ніби в такому випадку, нам треба буде визнати себе закінченими.

І мільйони банальних запитань. Чи можна досягти космічності маючи таланти? Де та межа, за якою твори Моцарта, і де я? Чому Поллок? Хемінгуей? Не в буквальному розумінні успіху, а у реальному створенні «геніальних» творів, у реалізації чогось більш ніж просто красивого. Такими ж людьми, як і «я».

І Моцарт і Ван Гог і «я», всім ми складаємось з інгредієнтів. Із досвіду, смаків, почуттів, здібностей, переживань, талантів, із різних засобів реалізації, таких як піаніно, папір, слово, частина тіла, тощо. Все це ніби інгредієнти до страви, фрукти і соуси. Навіть наша свідомість – інгредієнт, і навіть ми самі не в змозі керувати процесом приготування, бо ми поокремо і вцілому – фрукт, або соус, овоч чи ягода. Це не сталі одиниці, це змінюється кожної секунди. Навіть зараз.

Коливання повітря, ліжко у кімнаті, вид з вікна, політичний устрій, довжина ваших ніг, родинна система цінностей, наповненість шлунку. Ми не можемо відповісти за всі миті свого життя, так як і скорегувати їх в якомусь із напрямків. Ми можемо все життя розмахувати словом, піаніно, полотнами, та лише одиниці з нас досягнуть природної сумісності. Лише одиниці з нас приготують потенційно популярний коктейль. Такий, як розмилена іскра. Страву, що стане своєрідним початком. Як постріл «в яблучко» в уповільненому кадрі.

Недостатньо таланту для творчості, як недостатньо склянки для Мохіто, як недостатньо найкращої цегли для будівельних робіт.

І все ж не існує формули космічності. Є тільки варіації, які так чи інакше пояснюють її природу.

мене надихають дитячі майданчики, особливо пісочниця в центрі, і хаотично розкидані пластмасові іграшки

це нагадує фільм, яким насолоджуєшся із затишного крісла, а всередині було б дискомфортно і ніяково

бо дорослішання шкодить справжньості

Ми бачимо світ таким, які ми є самі; те, що у нас всередині, ми бачимо поза собою. Покладіть на стіл мішок із золотом і залиште там дитину. Якщо прийде злодій і викраде золото, чи буде знати дитина, що воно викрадене? - У дитини немає всередині злодія, і він не побачить злодія поза собою. Не говоріть про порочність світу і його гріхи. Плачте, що ви самі все ще вимушені бачити порочність. Плачте, що ви не можете не бачити всюди гріхи, і якщо прагнете допомогти світу, не засуджуйте його. Не послаблюйте його ще більше.

соковитий, легкий і розсипчастий junior від royksopp став хорошим саундтреком весни 2009

і насичена з кислинкою палітра розливається прохолодними хвилями

Моя родина на відстані у шість сотен кілометрів від Києва занурена у сесію. А я один в квартирі на Троєщині збираю речі для переїзду в іншу квартиру на Троєщині. Один, але не самотній. Симфонія номер сорок соль-мінор створює ефект присутності: ворушіння позаду пальцями ніг і причмокування та злизування меду із склянки з чаєм. Ми тут не сумуємо, нам є про що подумати і про що мовчати. Чим, власне кажучи, і зайняті.