Вчора для мене стало відкриттям, що дитячі іграшки бувають українськими. Не імпортовані чи брендовані, а виготовлені в Україні з української сировини. Купив піраміду своєму маляті. Не можу не відрекомендувати виробника komarovtoys. Гугл знає.

Дечого я ніколи не зроблю. Наприклад, я не маю бажання вступати у гомосексуальні стосунки. Але абсолютно свідомо вимагаю право на це. Я хочу мати право одружуватись із чоловіком і мати дітей. Багато дітей у гомосексуальному шлюбі. Я вимагаю право їбатись під стінами Верховної Ради. Немає значення робитиму це колись чи ні. Має значення лише наявність у мене такого права. Знімати хомвідео власних статевих актів, дарувати, тиражувати або зберігати на полиці. Вимагаю право купувати секс. Хоч в реальності це суперечить моїй моралі. Курити марихуану у кав'ярні. Вдома на балконі всмоктувати елесде. Я вимагаю право на це. Право втілює мою свободу.

Для мене Ісландія – це інтелектуально і примітивно. Широкий спектр кольорів на чорно-білому полотні. Із мінімумом взагалі і максимумом зокрема. Моя Ісландія – світле подвір’я без нічого і ні з чим без відтінків. Гаряче щось на холодному ніщо. Вона може бути такою, як в Heima від Sigur Rós . Або, як у Baltasar Kormákur-а в фільмі 101 Reykjavík.

Я мрію про Ісландію. І маю внутрішнє переконання в тому, що в Ісландії побуваю точно. Рано чи пізно, надовго чи на мало. Інша справа Норвегія чи Швеція. Туди мене відверто кажучи не особливо тягне. А якщо і тягне то зрідка, після перегляду Ларса фон Трієра або після прочитання Ерленда Лу. Але здебільшого немає відчуття єдності. Північ. Північ. Північ. Це так, на раз, на два, на три. А Ісландія – вона завжди була в мені, а я завжди був в ній. І коли мої пальці торкнуться засніженого Рейк’явіка – складеться невидимий пазл. Гейзери вибухнуть гранатовим соком і потечуть Золотим кільцем.

А може пазл і не складеться, все буває. Часто достатньо занурення у фантазію, щоб отримати задоволення. А іноді треба торкнутися, і ніщо не замінить тактильності. Помідор насичується оливковою олією в салаті ще перед тим, як опиняється в роті. А Ісландія насичується мною, і навпаки я насичуюсь Ісландією лише в форматі тет-а-тет в реалі, а не позакутках свідомості. Скоро. Скоро. Скоро.

Ми застрягли у пасивності і потребували свіжої порції емоцій. Отримали їх і почалася паніка. Збудження в свідомості. Приток адреналіну додав якісного інгредієнту у безлике буття. Стало весело. Стало смачно жити, щелепи почали рухатися активніше. Епідемія спровокувала жування і ковтання. Шлунки почали виділяти більше соку. Фекалії стали фіолетовими.

Ми любимо війну, і завжди її любили. Ми народжуємось з цим знанням: що ми народилися для війни. Ми любимо хвороби. Ми любимо рак. Любимо землетруси. В цій кімнаті сміху, в цьому великому луна-парку, який ми називаємо планетою Земля, ми обожнюємо лісні пожежі. Розлиття нафти. Серійних вбивць.
Ми любимо диктаторів. Терористів. Викрадачів літаків. Педофілів.
Господи, як же ми любимо новини по-телевізору. Кадри, де люди стоять на краю довгої загальної могили перед солдатами, в очікуванні розстрілу. Яскраві фотографії у глянцевих журналах: скривавлені частини тіл невинних людей, розірваних на шматки бомбами терористів-смертників.
Ми любимо авіакатастрофи. Ми обожнюємо забруднення повітря. Кислотні дощі. Глобальне потепління. Голод.

Ми збуджуємось, коли підглядаємо за смертю. Як вона знімає одяг. Але боїмось дивитися смерті в очі. Ходимо по лезу і оргазмуємо у марлевих повязках. Свято.

В ефірці плюс двадцять вісім, за вікном плюс шість. Я в білій сорочці в сіру полоску на білу майку. Зводжу ефірні години, горіхи із зеленим чаєм і фіолетовими квітками. В ефірці наче влітку, якщо не виглядати за вікно. Осінь. Я на порозі створення власного каналу творчої реалізації. Це так важливо, коли торкаєшся межі.

За вікном плюс шість, я у кросівках із білими шнурівками. Вулиці жовтіють, як старіють фото. Як зморшки на тілі бабусь. Натхнення народжується із змін, де виблискують перспективи. Протест і самість. Ідентифікація.

Боротися потрібно навіть наодинці, навіть відокремлено від всього світу. І не зважати на пасивність мас, які через свою генетичну природу ніякі. Усвідомлення для кожного прийде колись або не прийде ніколи, це не має зв’язку із власним світоглядом і втіленням ідей. У боротьбі ми маємо діяти відштовхуючись від своїх прагнень і сподівань. Будь-який протест має бути особистим в перчу чергу. Ми маємо бути чесними із собою – це вже перемога.

Декілька днів я прокидаюся і чую басову партію The National Anthem . Потім в метро, в супермаркеті. В ефірі басова партія The National Anthem . Ввечері займаюся сексом і слухаю The National Anthem . Іноді здається, це не закінчиться ніколи. Але голова швидко вивітрює музику. І басову партію The National Anthem також скоро вивітрить.

жовте листя хрустке а після дощу мяке і гниє я отримую відповіді і втілююсь з дванадцятої до вісімнадцятої два нулі з понеділка по пятницю в ефем діапазоні з вечора в роті пересихає і я змащую ясна спермою щоб можна було відкрити рота ковтнути гнилистого аромату щоб все навколо оберталося а я із пенісом в руці стояв і поливав навколо себе газони і щоб проростав виноград киш миш і піони які я терпіти не можу

Зараз відбувається не стільки перевірка і тестування, скільки реальна адаптація нас до нової системи. В останні роки було багато прогнозів, застережень, які розмили межу між можливим і реальним. І тому ми не помітили, як влилися в новий політичний контекст. Тепер ми поза перспективами і ризиками, тепер ми в процесі із досить чітко визначеним механізмом. Прозорим і простим, без надлюдських і космічних ресурсів. Сьогодні це не прогноз і не бабайка. Сьогодні це початкова стадія.

Шість годин на добу мій комунікаційний центр – мікс екзотичних і нудних форм нарцисизму, а ще розсадник і спамер. Це не мій канал в повітрі, але мій в ньому коридор з дванадцятої години пообіді до вісімнадцятої два нулі з понеділка по п’ятницю. Тут я беру лазер, виймаю весь свій хворий ексгібіціонізм та розчиняюся у комплексах. Моя самість роздувається подібно парковому атракціону заповнюючи частотний канал і тоді з щілин краплинами стікають рідини. Ароматна сперма, м’ясо, сльози і зелений чай. В коридорі я танцюю, розбігаючись падаю у м’які гіпсократонові обійми. Я хочу звикнути до крику, полюбити його, як полюбив високе шепотіння наче пускаючи слиняві бульбашки у вушко. Мені подобається ледь ворухнувши язика в роті промовити щось, і зірватися на крик, і проблюватися під пультом так, щоб залило окуляри і втопилися нахуй чиїсь вушка. Мій комунікаційний центр - набір технічних засобів розширення і корегування. Свідомості-несвідомості, будь-чого. Без зайвих пошуків і ризиків можна злетіти і впасти, мерехтіти голосом, блимаючи очима зводити до мінімуму зводити до максимуму, розвератися на мільйони градусів або просто мовчки їбатися постійно випадаючи. Щойно знайшовши навпомацки дірку встромити і молитися про щось наспівуючи джингли. Шість годин на добу я маю інструмент, тому в моїх колінах дірки від перфоратора, а запах паленої гуми провокує мігрень. Тут пробуджується глузд і форми, контраст і бажання бажання бажання. Я радіоведучий в жовтих стінах.

моя осінь два нуль нуль дев’ять вибухає в роті екскрементами оресфеєвої собаки, я ковтаю цукровий сік, а він пече шлунок, хочеться хочеться хочеться води і доводиться пити два три чотири літри на добу. коли читав генрі міллера хотілося і моглося ходити в ефір, я наче з коржів складав у ворді словесні конструкції, і вже online змащував їх жовтим кремом із сечі оресфеєвої собаки. добре говорилося і ще краще кінчалося, в останньому випадку я майже не думав про перше, а сьогодні слухаю дафт панк і взявся за ентоні бьорджеса і його м.ф.. це досить інтелектуальний ребус із надлишком снобізму. очі в вагоні метро бігали, було важко сконцентруватися на книжці, бо все ж бувають складні форми в літературі.

Перші кроки дитини. Природній афродізіак для новоспечених батьків. Вони аплодують серцевими клапанами. Виблискують очима, стримують слину. Дерево їх роду збуджується в унісон. Є така ментальна традиція, навіть якщо вам пофігу.

Я добре пам’ятаю перші кроки свого сина, часом відтворюю їх в уяві, рідше передивляюся хомвідео. І якісно більше збуджуюсь сьогодні, коли карапуз починає стрибати. Присідаючи поштовхом він ніби викидає тіло вгору. Відривається від підлоги. І повторює повторює повторює. І я стікаю стікаю стікаю.

моя сезонна апатія дозріла впала і розбилася і розлилася соком і піниться і випаровує солодкий аромат а бульбашки молочні позакутках в свідомості запліднили гранатовим зерном мою осінь і тепер я вагітний у франції двадцятих років минулого століття

тепер я дафт панк генрі міллер тоту виноград бодріяр карла бруні

Всі розмови типу "Нашей стране нужен сильный вождь, крепкая рука" у мене ассоціюються з "Я овца, я заблудилась, где мой пастух?"

"Шкільні вчителі та священики – єдині серед професіоналів, хто вважає себе в праві пхати ніс у приватні справи своїх клієнтів і в той же час проповідувати недоторканність особистості перед аудиторією, яка не сміє поворухнутися..."

я можу дати світу декілька мислячих індивідумів
із пульсуючим мозком
і природньо торкнутися процесу
розщеплення рогатої отари
і еволюції
у наступних поколіннях

В крику ЦІМ — жадоба бурі!

Перший після відпустки день в Києві. Хочу знову їхати кудисьневажливокуди, тільки сплановано із вібруючим вектором всередині. Щоб змінювалися картинки перед очима і тіло випаровувало офісну втому. Щоб вдихалося і видихалося, і опадав мій пил.

А тут ще Ульянов зі своїм туром планетою Земля...:

«…нет ничего богаче интенсивности перемен, рождаемых дорогой. Многие из наших соплеменников живут в надуманных позах, театральных фигурах, картонных ужимках и гримасах; опустошенные потребители, они ласкают голограмму Ваала ― статус, достаток, эффективность, контент-анализ и новая выставка у Пинчука, соревнование одеждой и глупостью, а еще - что же подумают эти шипящие трупы рядом со мной?... Все фальшивка! Все не по-настоящему! Все это ложь, ничто и галлюцинация!...»

приїхали з кацивелі. у запоріжжя. тепер дорога в київ.
за тиждень об'їздили все південне узбережжя.

Те, що ми вимушені платит за воду і хліб мене непокоїть менше ніж те, що ми платимо за музику і кіно. Тобто вже не платимо, платили колись. Але за визначенням маємо робити це і зараз - за кожний домашній кіносеанс, або аудіосеанс в метро із айподом в кишені. За букву-слово-фото-звук.

Та хоч і невеликі за масштабами еволюційні процеси все ж корегують цей дикунський світ, і прийде час, коли наші діти стануть свідками повної ліквідації схеми, де творчість – товар.


"Основна мета сьогоднішньої системи авторського права – дати деяким компаніям несправедливу владу над суспільством, яке вони використовують для збагачення. Сьогодні копірайт дає побічний ефект сприяння літературі і мистецтву, тобто цілям заради яких він був встановлений, але робить він це з високими витратами, які ми покриваємо своєю свободою як і своїми грошима. Мета досі бажана, але ми маємо домогтися її при іншій системі."

Той хто читає не обов’язково інтелектуал, а той хто не їсть м’яса не завжди вегетаріанець.

Але перші враження виникають із форматів, які існують в наших головах. І з народження ми звикаємо мислити одиницею форми. Соціум створює її із сотнями назв і розмиває межу між я і ми. Так легше, коли домінує стадність, як механізм комфортного розвитку. Коли хронічний колективізм займає місце перспективної індивідуальної філософії. І роздає назви із відповідними критеріями групам людей, аби потім можна було легше ідентифікувати їх за місцем розташування або за приналежністю до соціальної групи. Так все навколо має своє місце на полиці, наче у базі даних. Коли ви належите щонайменше до одного умовного об’єднання. І майже не існуєте поза ним.

Система глибоко із високою швидкістю вживлює формати у свідомість. І робить це успішно, тому сучасна людина надто себе ототожнює із жанрами, стилями і намагається їм відповідати. Або шукає відповідність в інших людях. І все це лише невеликий відсоток масштабного процесу тотального примітивізму і впорядкування.

Полиште узагальнення. Щоб потім оголивши власну внутрішню форму покластися на неповторне я, щоб бризкатися соком особистої достиглості. Без банальних патріот-гей-нацист-вегетаріанец-геймер-інтелектуал.

тобі один рік і шість місяців. і ти вже можеш вимовити з десяток слів. щодня твої очі стають більш дорослими. погляд довше затримується на тому, що тебе цікавить. ти не стільки думаєш, скільки знайомишся і вивчаєш. темпи твого розвитку дуже високі, іноді здається світ завмирає, коли ти торкаєшся його. ти ніби пролітаєш над дорослістю. це легко відчути спілкуючись з тобою навіть декілька хвилин.

поступово швидкість, з якою ти розвиваєшся зменшуватиметься. і колись тобі може здатися, що все відомо і вивчено. але завжди, в будь-яку мить життя у тебе все буде попереду. тому що світ такий великий.